25.05.2018
Що читати влітку
майбутнім
десятикласникам
Рекомeндований список літератури
03.03.2018
Борітеся - поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Т. Шевченко
Тарас Шевченко "Кавказ". Пристрасний відгук на тогочасну загарбницьку імперську політику. Продовження теми національно-визвольної боротьби
Період «Трьох літ» характеризується змінами у світогляді й художній системі поета. Сам Шевченко у вірші «Три літа» (1845 року) говорить, що в нього зникло романтичне світосприйняття, що він став більш тверезо сприймати дійсність і тепер лікує «розбитеє серце ядом сатири». Цей період у творчості поета найбільш продуктивний. Центральною є тема сучасної поетові дійсності, сатиричне зображення самодержавно-кріпосницької системи. Вагоме місце посідає ідея національного визволення, на що вплинула участь Т. Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві.
Поема «Кавказ» написана саме в період «Трьох літ» (1845 рік) і присвячена близькому другові Т. Шевченка Якову де Бальмену, художнику, який загинув на Кавказі у війні з горцями. Це була несправедлива війна, яку вів уряд царської Росії, прагнучи поневолити народи Кавказу. Війна забрала у Шевченка й близького друга, який став невинною жертвою. Описуючи ці події, поет захоплюється мужнім народом Кавказу, що прагнув зберегти свою незалежність, бути вільним.
Розпочинається твір символічною картиною. На тлі Кавказьких гір Шевченко змальовує Прометея, прикутого до скелі; щодня орел мучить титана, розбиває його серце, але «воно знову оживає і сміється знову». Образ Прометея взятий із давньогрецької міфології, він осмислювався багатьма письменниками. У Шевченка Прометей — це символ нескореного народу, уособлення прагнень народів Кавказу до свободи та відстоювання незалежного мирного життя: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля».
Розповівши про невмирущість народних прагнень до волі, Шевченко змальовує нам злодіяння царського війська на Кавказі: там «лягло костьми людей муштрованих чимало», самодержавство залило цей край річками сліз і крові. На Кавказі російські завойовники поводяться як господарі. Про це поет розповідає в епізоді, який умовно називають «монологом колонізатора». Він написаний від імені російського завойовника, який хизується перед горцями своєю нібито високою культурою, а насправді виявляє нікчемність, неуцтво, загарбницькі інтереси своїх земляків. Він дивується, чому завойовники не можуть подарувати горцям їхні ж хату й хліб, чому народи Кавказу не повинні платити їм за сонце. Російська імперія постає з цього фрагмента як тюрма народів, у якій «од молдованина до фіна все мовчить, бо благоденствує» — іронічно зауважує автор.
Обіцянки завойовників лицемірні, у війні з горцями вони керуються власницькими інтересами, прагненням збагатитися. Симпатії Шевченка повністю на боці поневолених народів Кавказу. Він кидає гасло: «Борітеся — поборете!» І хоча розповідається в поемі про війну з горцями, твір сприймається, як застереження проти будь-яких загарбницьких воїн. У «Кавказі» поєднані громадянські сатиричні мотиви викривального характеру та інтимні (пам’ять про загиблого друга), що характеризують твір як своєрідну жалобну симфонію, написану у формі послання. Автор звертається ніби до всього народу, наголошуючи, що роз’єднання слов’ян — то найгірше зло, що може спричинити історичну трагедію. Адресатом цього послання у вужчому значенні є безпосередньо читач - український інтелігент, що зберіг національну гідність, коріння та плекає надії на збереження автономії. Шевченко виступає як поет-пророк, що застерігає про неминучі страшні наслідки насильницької політики.
У кінці поеми Шевченко згадує про Україну, про розриті козацькі могили. У народу України схожа доля з кавказькими народами. Поет хотів би, щоб про це пам’ятали. Поема «Кавказ» — це протест проти будь-якого поневолення одних народів іншими. Чи міг Шевченко думати, що і в XXI столітті проблеми Кавказу та інших народів не зникнуть, що твір його будуть читати й бачити у ньому віддзеркалення сучасності?
Ідейно-художній зміст твору
Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих таємними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Горем і кров’ю горців. Пейзаж — подальша розповідь про сумні події. З цією метою автор використав народнопоетичний метафоричний образ засівання горя і сліз.
У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їх титанічність і життєдайність, що протистоїть хижаку — царизму, який «карає... що день... добрі ребра й серця розбиває» і п’є кров трудящих. Але народ безсмертний, його кров «живуща», і тому кат народів «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Поет незмірно радіє з приводу того, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народу звучать натхненні слова поета: Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля. У минулому звертанні до Бога Т. Шевченко говорить про спільність долі всіх народів царської імперії — «правда наша п’яна спить». Кати — царі і царята — до того знущаються над людьми, що «течуть... кровавії ріки», що тяжко зароблений хліб насущний селянка замішує не водою, а «кровавим потом і сльозами». Повторивши далі початковий пейзаж, автор показує невимовні страждання народу уже не в переносному, а в прямому значенні: Лягло костьми / Людей муштрованих чимало. / А сльоз, а крові? Так Т. Шевченко висловлює гнів не тільки до винуватців трагедії народу, а й трагедії війська, яка полягає не тільки в тому, що гинули тисячі солдат, а й у тому, що солдати — вчорашні селяни — стріляли в таких же селян. За цей всенародний злочин автор саркастично глузує з царя, ставлячи його в один ряд з псарями і собаками-хортами. Зразу ж після в’їдливого «Слава!», яке треба розуміти як «Ганьба царям», Шевченко знову вживає те саме слово «слава», але вже в прямому розумінні. Він славить кавказькі сині гори і мужніх горців — «лицарів великих». Звертаючись до всіх народів, уярмлених царизмом, поет закликає: «Борітеся — поборете!», бо за них правда. Так забриніли в поемі скупі, але глибокі мотиви революційної героїки.
Твір викриває гнобительську суть поміщицько-самодержавного ладу. Царську Росію поет змалював як велику тюрму народів: «А тюрм, а люду!.. Що й лічить!». Провідниками цієї політики є царська влада, поміщики і духовенство. З ненавистю говорить Т. Шевченко про панівний клас тодішньої Росії, про клас поміщиків, як недолюдків, що знущаються з трудящих. Поет викриває панів-лібералів, які вважали себе народолюбцями, бо називали трудящих братами. За їхні брехливі запевнення в любові до народу Т. Шевченко характеризує їх як «суєсловів, лицемірів». Він з обуренням говорить: Ви любите на братові / Шкуру, а не душу! Православна церква, яка була опорою кріпосницьких порядків і розсадником темряви, виправдовувала грабіжницькі дії царизму та поміщиків: В нас дери, / Дери та дай, / І просто в рай, / Хоч і рідню всю забери! Так «просвіщали» народ служителі церкви. У гнівних словах розкриває поет, яку «науку» несли народові духовні й світські царські «цивілізатори»: Як і тюрми мурувати, / Кайдани кувати, / Як і носить!.. Царизм здійснював свою політику на Кавказі ціною багатьох тисяч людських жертв, ціною глибокого народного горя. Викриваючи хижацьку діяльність самодержавства, Т. Шевченко закликав боротися проти нього, оспівав славу тих, хто не корився силі гнобителів.
Опрацювання образів твору
1. Прометей.
За давньогрецькими міфами Прометей — титан, який украв вогонь з Олімпу, де ним користувалися тільки боги, і передав його людям, за що був покараний Зевсом,— прикутий до скелі на Кавказі. Щодня орел викльовував у нього печінку, проте за ніч вона виростала знову. Прометей піддавався жахливим мукам.
У творі Т. Шевченка, образ Прометея — символ народної волі, що не вмирає. Створюючи цей образ, поет не йшов сліпо за відомим грецьким міфом, а брав тільки деякі його риси, потрібні для втілення задуманого, а саме: фатальну трагічність і безсмертя Прометея.
Прометей у поемі — це філософський образ, що звернений був до революційних сил народу і закликав їх до самоусвідомлення своєї історичної ролі та активної дії, до оптимізму й віри в перемогу над самодержавством.
Прометей — народи гірські, що їх мучить самодержавство.
2. Орел
Образ Орла — символ російського самодержавства, що веде загарбницьку війну. Даремні намагання хижого птаха побороти силу волі й прагнення до життя. Важливо, що «орел», який є у міфі і якого Т. Шевченко показав у поемі, набув додаткового і, головне, актуального символічного значення: орел (щоправда, двоголовий) був гербом царської Росії.
3. Завойовник-колонізатор
Колонізатор — царизм фальшиво твердить, що хліб і хату горця ніхто не відбере в нього, а його самого «не поведе... в кайданах». Втрачаючи владу над собою, загарбник проговорюється, що він хотів би «подарувати» йому його власну хату, а хліб хотів би кинути горцеві, «як тій собаці». Він мріє про той час, коли горці будуть платити податок навіть за сонце. Підступний колонізатор облудливо закликає горців до дружби з ним і обіцяє, що від нього горці «багато б дечому навчились!». У пориві туполобого захоплення собою загарбник хвалиться своєю «культурою», а в дійсності показує своє варварство і цинізм (Цинізм - це відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальноприйнятих норм моралі, етики, до чого-небудь, що користується загальним визнанням, повагою. || Відвертість, доведена до безсоромності).
Хижак хвалиться тим, що «французів лає», тобто переслідує вільнодумний дух французького просвітительства — Вольтера, Дідро: «Продаєш або в карти програєш людей... не негрів.., а таких... хрещених.., но простих. Ми не гішпани». Чим же вихваляються колонізатори? Класовою нерівністю, злиднями, політичним безправ’ям, насильством, темнотою, продажністю і фальшивістю церкви, переслідуванням прогресивної думки і торгівлею людьми, мов худобою.
Словникова робота
Медитація – філософські роздуми про свою долю і долю батьківщини.
Інвектива – гострий виступ проти кого-небудь, чого-небудь.
Іро́нія (дав.-гр. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.
Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, показ страждань поневолених народів Кавказу, зображення реакційної ролі церкви і прогнилої дворянської культури.
Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної і мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу, гнівний осуд самодержавства, кріпосництва і православ’я — душителів свободи, носіїв темноти, страждань та звироднілої панської моралі, полум’яний інтернаціональний заклик об’єднаної боротьби всіх народів проти спільного ворога — російського царизму.
Основна думка: «Борітеся — поборете!».
Жанр:
- сатирична поема з елементами ліричного;
- цей твір не є у повній мірі поемою. У ній немає героїв, сюжету, не зображено динаміки розвитку характерів персонажів через сюжет. Немає епічних картин, епізодів, твір наскрізь ліричний, філософський, емоційний. Але значущість проголошених у «Кавказі» гуманістичних ідей підіймає цей твір до рівня політичної і сатиричної поеми, у якій цілісною картиною зображено загарбницьку політику імперії і проголошено гімн волі та жалю за невинно загиблими;
- І. Франко назвав «Кавказ» огненною поемою. «Шевченко з його сонячним
темпераментом — це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу...»;
- Сатиричний твір — інвектива з елементами лірики та героїки.
Домашнє завдання
1. Знати зміст поеми Т. Шевченка "Кавказ".
2. Опрацювати літературно-критичний матеріал до поеми "Кавказ" (с. 214-216).
3. Виконати завдання 4-10 (с. 217).
Успіхів!
Українська література Ренесансу і Бароко. Перші друковані книги в Україні. ІванВишенський, Іван Величковський, Семен Климовський – видатні діячі українськоїкультури (оглядово).
Історико-мемуарна проза. Загальні відомості про козацькілітописи (Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка) та «Історію русів»
Вражаючі факти про Івана Франка
Павло Глазовий – один з найпопулярніших українських гумористів. Його вірші додають людям настрою, допомагають побачити в житті більше світлого, радісного, стати добрішими. Навіть назви книжок Павла Глазового досить чітко характеризували їх зміст: «Смійтесь друзі, на здоров`я», «Щоб вам весело було», «Весела розмова», «Хай вам буде весело».Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Анатолія Паламаренка, Валентина Дуклера, Анатолія Литвинова, Ніни Крюкової, Володимира Калашникова та багатьох інших майстрів сміху. Поет який любив веселий здоровий сміх був щасливий від того що пише простим людям. Іскристий гумор поета часто носив характер народного анекдоту. Але від того він не лише не губив щирої народної любові, а навіть став ще за життя легендою. Вже багато років читачі різних поколінь із захопленням читають гуморески Павла Глазового, кожний знаходячи у його творчості щось своє. Притаманні поету любов до рідної землі, до свого народу, вболівання за українську мову, українське мистецтво донесені до людей в гумористичній формі допомогають їм переосмислити своє буття. Різноманітні теми гуморесок Павла Прокоповича Глазового: про школу і про село, про вчителів, про студентів, про жінок тобто про життя.ТКР
ТВОРИ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ
Орієнтовні запитання
1.
Сформулюй
основну думку поезій В. Герасим'юка «Жива ватра» та «Чоловічий танець».
2.
Сформулюй ідеї
притч І. Липи «Мати» та «У невідому
путь».
3.
Укажи ознаки притчі у творах І. Липи «Мати»
та «У невідому
путь».
4.
Дай визначення зорової поезії.
5. Дай
визначення пригодницького роману.
Іван Багряний. Біографія і творчість
Іван Багряний (справжнє ім’я: Лозов’ягін Іван Павлович (також: Лозов’яга); 19 вересня (2 жовтня) 1907, Куземин — 25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) — український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.
Біографія
Становлення
Народився 19 вересня (2 жовтня) 1907 року в селі Куземині в сім’ї муляра Павла Петровича Лозов’яги. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім’ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.
У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.
1922 року починається період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.
1925 року Іван працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші.
Того ж 1925 року Іван під псевдонімом І. Полярний видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань».
1926 року Іван вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, виходить зі спілки «Плуг», вступає до опозиційного літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зближується з самовимогливими митцями слова: Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме в цей період Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.
У 1920-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдовзі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), п’єсу «Бузок» про графоманів.
1930 року побачив світ роман у віршах «Скелька». Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…».
В ув’язненні та на засланні
16 квітня 1932 року його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».
Багряний пробув 11 місяців у камері одиночного ув’язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу.
Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року повторно арештований та відсидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред’являють нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928—1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повертається в Охтирку.
Автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».
Під час війни
Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.
Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературну працю. 1944 року він написав один із найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).
У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле».
В еміграції
1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, «в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через «оунівське підпілля».
Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в’язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам’ятника — скульптор Л. Моложавий. Пам’ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965.
Сім’я
Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя. На еміграції одружився з Галиною Тригуб (родом із Тернопільщини). Їхні діти: Нестор і Роксолана.
Характеристика творчості
Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків».
Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з’явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з’явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, — брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».
Етапи творчого шляху І.Багряного:
1926 – 1932 – початок літературного шляху до першого арешту;
1932 – 1940 – період ув’язнень і концтаборів;
1941 – 1945 – період Другої світової війни й окупації України;
1945 – 1963 – повоєнна доба і еміграція.
Теми творчості:
Викриття системи більшовицького терору.
Показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів.
Розвінчання більшовицької системи господарювання і знущання з людей.
Розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю».
Безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму.
Звернення до історії і боротьба проти Росії.
Змалювання долі української людини у вирі Другої світової війни.
Віра в перемогу добра над злом.
Премії
1963 року філія Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду.
1992 року постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».
Твори
Оповідання
«Етюд» (серпень 1921 р.)
«Міщаночка» (Охтирка, 1924)
«Мадонна» (Жмеринка, 1925)
«Заєць» (Ялта, 1925)
«Петро Каменяр» (Охтирка, 1925)
«З оповідань старого рибалки» (1927)
«В сутінках» (1927)
«Пацан» (1928)
«Рука» (1928)
Збірка оповідань «Крокви над табором» (Харків, 1931)
ТигроловиПоеми
«Монголія» (1927)
«Собачий бенкет» (Київ, 1928)
«Вандея» (1928)
«Ave Maria» (Харків, 1929)
«Батіг» (1928—1930),
«Ґутенберґ» (1928—1930, зникла на початку 1930-тих років)
Сатирична епопея «Комета» (повністю не збереглась) (1928—1930)
«Гуляй-Поле» (Тернопіль, 1944)
Сатирична поема «Антон Біда — герой труда: повість про ДІ-ПІ» (Новий Ульм, 1947)
Цукроварня (Поема про чотирьох)
«Меченосці»П’єси
«Бузок»
«Генерал» (1944)
«Морітурі» (1947)
Поетичні збірки
«В поті чола» (1929) (заборонена до друку цензурою)
«До меж заказаних» (Київ, 1929)
«Золотий бумеранґ» (1946)
«Пісні» (авторські пісні І. Багряного різних років)Романи
«Марево» (був заборонений до друку цензурою)
Роман у віршах «Скелька» (Харків, 1930)
«Тигролови» (Львів-Краків, 1944)
«Люба» (1944) (знищений власноруч).
«Сад Гетсиманський» (Новий Ульм, 1950)
«Маруся Богуславка» — перша книга роману «Буйний вітер» (Мюнхен, 1957)
«Людина біжить над прірвою» (посмертно, Новий Ульм — Нью-Йорк, 1965)Повісті
«Огненне коло» (Новий Ульм, 1953)
Повість-вертеп «Розгром» (1948)
Статті
«Україна біля Тихого океану» (1944)
«На новий шлях» (1946)
Памфлет „Чому я не хочу вертати на «родіну»?“ (інша назва «Чому я не хочу вертатись до СРСР?») (1946)
«Народження книги» (1956)Дитячі твори
«Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1943)
«Колискова» (1955)
«Телефон» (1956)
Іван Багряний (справжнє ім’я: Лозов’ягін Іван Павлович (також: Лозов’яга); 19 вересня (2 жовтня) 1907, Куземин — 25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) — український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.
Біографія
Становлення
Народився 19 вересня (2 жовтня) 1907 року в селі Куземині в сім’ї муляра Павла Петровича Лозов’яги. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім’ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.
У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.
1922 року починається період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.
1925 року Іван працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші.
Того ж 1925 року Іван під псевдонімом І. Полярний видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань».
1926 року Іван вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, виходить зі спілки «Плуг», вступає до опозиційного літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зближується з самовимогливими митцями слова: Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме в цей період Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.
У 1920-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдовзі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), п’єсу «Бузок» про графоманів.
1930 року побачив світ роман у віршах «Скелька». Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…».
В ув’язненні та на засланні
16 квітня 1932 року його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».
Багряний пробув 11 місяців у камері одиночного ув’язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу.
Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року повторно арештований та відсидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред’являють нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928—1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повертається в Охтирку.
Автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».
Під час війни
Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.
Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературну працю. 1944 року він написав один із найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).
У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле».
В еміграції
1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, «в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через «оунівське підпілля».
Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в’язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам’ятника — скульптор Л. Моложавий. Пам’ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965.
Сім’я
Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя. На еміграції одружився з Галиною Тригуб (родом із Тернопільщини). Їхні діти: Нестор і Роксолана.
Характеристика творчості
Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків».
Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з’явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з’явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, — брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».
Етапи творчого шляху І.Багряного:
1926 – 1932 – початок літературного шляху до першого арешту;
1932 – 1940 – період ув’язнень і концтаборів;
1941 – 1945 – період Другої світової війни й окупації України;
1945 – 1963 – повоєнна доба і еміграція.
Теми творчості:
Викриття системи більшовицького терору.
Показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів.
Розвінчання більшовицької системи господарювання і знущання з людей.
Розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю».
Безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму.
Звернення до історії і боротьба проти Росії.
Змалювання долі української людини у вирі Другої світової війни.
Віра в перемогу добра над злом.
Премії
1963 року філія Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду.
1992 року постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».
Твори
Оповідання
«Етюд» (серпень 1921 р.)
«Міщаночка» (Охтирка, 1924)
«Мадонна» (Жмеринка, 1925)
«Заєць» (Ялта, 1925)
«Петро Каменяр» (Охтирка, 1925)
«З оповідань старого рибалки» (1927)
«В сутінках» (1927)
«Пацан» (1928)
«Рука» (1928)
Збірка оповідань «Крокви над табором» (Харків, 1931)
ТигроловиПоеми
«Монголія» (1927)
«Собачий бенкет» (Київ, 1928)
«Вандея» (1928)
«Ave Maria» (Харків, 1929)
«Батіг» (1928—1930),
«Ґутенберґ» (1928—1930, зникла на початку 1930-тих років)
Сатирична епопея «Комета» (повністю не збереглась) (1928—1930)
«Гуляй-Поле» (Тернопіль, 1944)
Сатирична поема «Антон Біда — герой труда: повість про ДІ-ПІ» (Новий Ульм, 1947)
Цукроварня (Поема про чотирьох)
«Меченосці»П’єси
«Бузок»
«Генерал» (1944)
«Морітурі» (1947)
Поетичні збірки
«В поті чола» (1929) (заборонена до друку цензурою)
«До меж заказаних» (Київ, 1929)
«Золотий бумеранґ» (1946)
«Пісні» (авторські пісні І. Багряного різних років)Романи
«Марево» (був заборонений до друку цензурою)
Роман у віршах «Скелька» (Харків, 1930)
«Тигролови» (Львів-Краків, 1944)
«Люба» (1944) (знищений власноруч).
«Сад Гетсиманський» (Новий Ульм, 1950)
«Маруся Богуславка» — перша книга роману «Буйний вітер» (Мюнхен, 1957)
«Людина біжить над прірвою» (посмертно, Новий Ульм — Нью-Йорк, 1965)Повісті
«Огненне коло» (Новий Ульм, 1953)
Повість-вертеп «Розгром» (1948)
Статті
«Україна біля Тихого океану» (1944)
«На новий шлях» (1946)
Памфлет „Чому я не хочу вертати на «родіну»?“ (інша назва «Чому я не хочу вертатись до СРСР?») (1946)
«Народження книги» (1956)Дитячі твори
«Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1943)
«Колискова» (1955)
«Телефон» (1956)
Автобіографічні мотиви в романі
Івана Багряного «Тигролови»
Довгі десятиліття творчість талановитого українського письменника Івана Багряного була невідомою на батьківщині. Але настав інший час, і ми з подивом вчитуємося в рядки творів цього митця. Як виявилося, у нашій літературі таки є зразки пригодницького жанру, і цими книгами зачитувався весь світ.
Іван Багряний (Лозов’яга) у романі «Тигролови» описав деякі події свого бурхливого, щедрого на пригоди життя. У 1932 році, коли йому виповнилося пише 25 років, письменника звинуватили у нелояльності до радянської влади і заарештували. Багряний сам дав слідчим матеріал для звинувачення своїми творами. Письменник сміливо відкрив перед чекістами свій світогляд, заявляючи, що він мусить працювати для української культури, адже в Україні національна політика перекручена і недосконала, а тому нам у своєму культурному розвитку необхідно орієнтуватися не на Москву, а на Європу.
Слідчі, судді були вражені поведінкою Багряного. Вони бачили перед собою не перелякану безмовну жертву, а вольового, впевненого у своїй правоті, красивого, сильного чоловіка, якого не можна залякати чи зламати навіть фізичними тортурами.
Багряного засудили до п’ятирічного заслання на Далекий Схід. Те, як везли його і ще тисячі безневинно засуджених через усю країну, він описав на перших сторінках роману «Тигролови».
Головний герой твору — Григорій Многогрішний. Він молодий, дужий, незалежний у своїх поглядах відданий син України. За Любов до рідної землі його ув’язнили і везуть у товарному вагоні на Далекий Схід. Наглядачі знають, що цей юнак може втекти і тому на кожній станції перевіряють списки в’язнів. Але не вгледіли: Григорій проламав дошки підлоги вагона і, ризикуючи життям, вискочив на ходу поїзда.
Дуже довго Многогрішний блукав у тайзі, потерпав од холоду і голоду, аж поки нарешті дістався до людей. Серед тайги жили переселенці з України. Тут, на межі з Китаєм та Маньчжурією, наприкінці XIX століття оселилися українці з Полтавщини і Слобожанщини, заснували села та містечка, дали їм знайомі, рідні назви. Відірвані від батьківщини, ці люди зберегли мову, культуру, звичаї. Віддалений звіриний край не зробив їхні серця черствими, вони прийняли Григорія як свого, вилікували, обігріли. З часом він навчився розрізняти мову тайги і полювати на диких звірів.
Жителі Зеленого Клину не були відірвані від світу, знали, що відбувається в країні, здогадувалися, що Многогрішний — утікач із одного з багатьох потягів, що переганяли через тайгу. Вони не мали права переховувати «державного злочинця», але не зважали на небезпеку, бо бачили, що цей хлопець не може бути ворогом рідній землі. І коли виникла небезпека викриття, Григорій Многогрішний разом з Наталкою Сірківною, донькою мисливця Сірка, родина якого прихистила втікача, переходить кордон і тікає у Маньчжурію.
Звичайно ж, роман «Тигролови» не можна назвати автобіографічним. Але багато з того, про що розповідається у творі, сталося з самим Іваном Багряним. Це його везли у вагоні-домовині на Колиму. Це він утік із довжелезного потяга у невідомість, воліючи краще загинути у тайзі, ніж страждати серед тисяч невинних у таборах ГУЛАГу.
Іван Багряний у тайзі зустрів українців із Зеленого Клину, якийсь час жив у них, як і герой його твору, познайомився із багатьма співвітчизниками, гостював у них. Письменник дивувався тій любові до України, яку виявляло населення Зеленого Клину. Люди свято берегли пам’ять про свій родовід, говорили і молилися по-українськи, будували хати з глини, а піч вимальовували квітами і голубами. У свято дівчата вбиралися у вишивані сорочки, одягали намисто, в коси вплітали стрічки; парубки ходили в шапках і киреях. Та найкращим у цих людях було те, що вони відчували себе не «хохлами», а українцями, гордими, незалежними, сміливими синами і доньками великої країни, нащадками славних запорожців.
Письменник часто розмірковував, чому українців в Україні треба примушувати вчити рідну мову, чому, потрапляючи в російськомовне середовище, українці зразу ж переходять на якийсь суржик; чому дозволяють чужинцям втручатися у своє життя? Шукати відповіді на ці та інші болючі питання стало смислом його життя.
Довгі десятиліття творчість талановитого українського письменника Івана Багряного була невідомою на батьківщині. Але настав інший час, і ми з подивом вчитуємося в рядки творів цього митця. Як виявилося, у нашій літературі таки є зразки пригодницького жанру, і цими книгами зачитувався весь світ.
Іван Багряний (Лозов’яга) у романі «Тигролови» описав деякі події свого бурхливого, щедрого на пригоди життя. У 1932 році, коли йому виповнилося пише 25 років, письменника звинуватили у нелояльності до радянської влади і заарештували. Багряний сам дав слідчим матеріал для звинувачення своїми творами. Письменник сміливо відкрив перед чекістами свій світогляд, заявляючи, що він мусить працювати для української культури, адже в Україні національна політика перекручена і недосконала, а тому нам у своєму культурному розвитку необхідно орієнтуватися не на Москву, а на Європу.
Слідчі, судді були вражені поведінкою Багряного. Вони бачили перед собою не перелякану безмовну жертву, а вольового, впевненого у своїй правоті, красивого, сильного чоловіка, якого не можна залякати чи зламати навіть фізичними тортурами.
Багряного засудили до п’ятирічного заслання на Далекий Схід. Те, як везли його і ще тисячі безневинно засуджених через усю країну, він описав на перших сторінках роману «Тигролови».
Головний герой твору — Григорій Многогрішний. Він молодий, дужий, незалежний у своїх поглядах відданий син України. За Любов до рідної землі його ув’язнили і везуть у товарному вагоні на Далекий Схід. Наглядачі знають, що цей юнак може втекти і тому на кожній станції перевіряють списки в’язнів. Але не вгледіли: Григорій проламав дошки підлоги вагона і, ризикуючи життям, вискочив на ходу поїзда.
Дуже довго Многогрішний блукав у тайзі, потерпав од холоду і голоду, аж поки нарешті дістався до людей. Серед тайги жили переселенці з України. Тут, на межі з Китаєм та Маньчжурією, наприкінці XIX століття оселилися українці з Полтавщини і Слобожанщини, заснували села та містечка, дали їм знайомі, рідні назви. Відірвані від батьківщини, ці люди зберегли мову, культуру, звичаї. Віддалений звіриний край не зробив їхні серця черствими, вони прийняли Григорія як свого, вилікували, обігріли. З часом він навчився розрізняти мову тайги і полювати на диких звірів.
Жителі Зеленого Клину не були відірвані від світу, знали, що відбувається в країні, здогадувалися, що Многогрішний — утікач із одного з багатьох потягів, що переганяли через тайгу. Вони не мали права переховувати «державного злочинця», але не зважали на небезпеку, бо бачили, що цей хлопець не може бути ворогом рідній землі. І коли виникла небезпека викриття, Григорій Многогрішний разом з Наталкою Сірківною, донькою мисливця Сірка, родина якого прихистила втікача, переходить кордон і тікає у Маньчжурію.
Звичайно ж, роман «Тигролови» не можна назвати автобіографічним. Але багато з того, про що розповідається у творі, сталося з самим Іваном Багряним. Це його везли у вагоні-домовині на Колиму. Це він утік із довжелезного потяга у невідомість, воліючи краще загинути у тайзі, ніж страждати серед тисяч невинних у таборах ГУЛАГу.
Іван Багряний у тайзі зустрів українців із Зеленого Клину, якийсь час жив у них, як і герой його твору, познайомився із багатьма співвітчизниками, гостював у них. Письменник дивувався тій любові до України, яку виявляло населення Зеленого Клину. Люди свято берегли пам’ять про свій родовід, говорили і молилися по-українськи, будували хати з глини, а піч вимальовували квітами і голубами. У свято дівчата вбиралися у вишивані сорочки, одягали намисто, в коси вплітали стрічки; парубки ходили в шапках і киреях. Та найкращим у цих людях було те, що вони відчували себе не «хохлами», а українцями, гордими, незалежними, сміливими синами і доньками великої країни, нащадками славних запорожців.
Письменник часто розмірковував, чому українців в Україні треба примушувати вчити рідну мову, чому, потрапляючи в російськомовне середовище, українці зразу ж переходять на якийсь суржик; чому дозволяють чужинцям втручатися у своє життя? Шукати відповіді на ці та інші болючі питання стало смислом його життя.
Іван Багряний. Публіцистика. Стаття-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» — політична декларація прав людини
Словник
Памфлет (від англ. pamphlet) — художньо-публіцистичний твір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя. Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті й відрізняється від фейлетону більшою ідеологічною різкістю.
Ознаки памфлету: афористичність, ораторський стиль, експресивність, іронія, сарказм.
Репатріація — (з латинської) — повернення емігрантів на батьківщину з відновленням у громадянських правах; повернення на батьківщину військовополонених, цивільних осіб, що опинилися за межами своєї країни внаслідок війни.
Репатріант — особа, що повертається на батьківщину внаслідок репатріації.
Памфлет (від англ. pamphlet) — художньо-публіцистичний твір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя. Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті й відрізняється від фейлетону більшою ідеологічною різкістю.
Ознаки памфлету: афористичність, ораторський стиль, експресивність, іронія, сарказм.
Репатріація — (з латинської) — повернення емігрантів на батьківщину з відновленням у громадянських правах; повернення на батьківщину військовополонених, цивільних осіб, що опинилися за межами своєї країни внаслідок війни.
Репатріант — особа, що повертається на батьківщину внаслідок репатріації.
Іван Багряний написав свій памфлет у 1946 році. Закінчилася найстрашніша в історії людства війна, яка розлучила сім’ї , розкидала людей по всіх усюдах. Французи й англійці, американці й африканці, німці й євреї йшли до свого дому, до місць, де народилися, де в когось ще залишилися рідні. Життя поступово налагоджувалося, відбудовувалися міста й села.
По всій Європі роз’їжджали спеціальні комісії, які відправляли репатріантів на батьківщину. І європейці страшенно дивувалися з того, що багато людей не хотіли повертатися в СРСР. Така відмова наводила на думку, що ці емігранти — страшні злочинці, які бояться правосуддя і тому ховаються від нього в Європі. Цивілізована людина не могла повірити, що в СРСР можна ув’язнити за анекдот, пісню, зайве слово.
Памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» з’явився у відповідь на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, котрі сприяли насильницькій репатріації біженців у СРСР, де вони потрапляли прямо до концтаборів. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка здебільшого не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму.
Полум’яний памфлет І.Багряного — пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — став у 40-х роках одним із тих документів, які змінили ставлення західної громадськості до проблем «переміщених осіб». А водночас це був і початок розвінчання сталінського режиму.
1956 року, якраз на десятиріччя памфлету «Чому я не хочу вертатися в СРСР?», радянська влада підготувала «подарунок» Івану Багряному. Спецрейсом до Москви доставили солдата строкової служби Бориса Зосимова. Після кількох репетицій перед мікрофоном, комсомолець, відмінник бойової і політичної підготовки, виголосив вирок батькові-ворогові народу. Відповідь не забарилася і вона теж була публічною: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Їм так і не судилося зустрітися, щоб дізнатися, хто кого зрадив у цьому житті.
Як бачимо, романтик І.Багряний мріяв, щоб його земляки були вільними від будь-якого пресингу. У цьому письменник вбачав запоруку щасливого майбутнього українського народу.
По всій Європі роз’їжджали спеціальні комісії, які відправляли репатріантів на батьківщину. І європейці страшенно дивувалися з того, що багато людей не хотіли повертатися в СРСР. Така відмова наводила на думку, що ці емігранти — страшні злочинці, які бояться правосуддя і тому ховаються від нього в Європі. Цивілізована людина не могла повірити, що в СРСР можна ув’язнити за анекдот, пісню, зайве слово.
Памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» з’явився у відповідь на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, котрі сприяли насильницькій репатріації біженців у СРСР, де вони потрапляли прямо до концтаборів. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка здебільшого не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму.
Полум’яний памфлет І.Багряного — пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — став у 40-х роках одним із тих документів, які змінили ставлення західної громадськості до проблем «переміщених осіб». А водночас це був і початок розвінчання сталінського режиму.
1956 року, якраз на десятиріччя памфлету «Чому я не хочу вертатися в СРСР?», радянська влада підготувала «подарунок» Івану Багряному. Спецрейсом до Москви доставили солдата строкової служби Бориса Зосимова. Після кількох репетицій перед мікрофоном, комсомолець, відмінник бойової і політичної підготовки, виголосив вирок батькові-ворогові народу. Відповідь не забарилася і вона теж була публічною: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Їм так і не судилося зустрітися, щоб дізнатися, хто кого зрадив у цьому житті.
Як бачимо, романтик І.Багряний мріяв, щоб його земляки були вільними від будь-якого пресингу. У цьому письменник вбачав запоруку щасливого майбутнього українського народу.
Марко Вовчок
Була знайома з Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим, І. Тургенєвим, Жулем Верном. Її твори мали антикріпацьке спрямування. Також описувала історичне минуле України.
М. Вовчок «Максим Гримач»
Твір "Максим Гримач" входить до збірки "Народні оповідання", яка була написана в 1856 – 1857 роках.
Головні герої твору: заможний козак Максим Гримач, Катря — старша дочка, Тетяна — молодша; Семен, кріпак, коханий Катрі.
Головний персонаж оповідання Максим Гримач був морально сильною людиною, мав власні принципи і погляди на життя. Гримач ніколи не відступався від своєї думки, вмів приймати важливі рішення, все намагався вирішити самотужки.
Максим бачив свободу у рівноправ'ї, не визнавав панів, був запеклим ворогом кріпацтва. Він не міг спокійно дивитися на те, як багатії принижують гідність простих людей - селян-кріпаків.
Та все ж яким би добрим не був характер Максима Гримача, ідеальних людей не буває. Романтичний герой приречений на самотність. І, звичайно, бути таким твердим, впертим і непокірним не завжди добре.
У Гримача виникла проблема у стосунках з донькою Катрею. Він суворо заборонив їй виходити заміж за кріпака, бо хотів мати за зятя вільного чоловіка, а для доньки бажав щастя і, головне, свободи. Не міг він віддати свою єдину кровиночку панові.
Для Катрі ж важливішими були її щирі почуття до Семена, вона не зважала на його соціальний стан, становище у суспільстві.
Перед молодою дівчиною постало тяжке завдання: вирішити свою долю. З одного боку, вона не могла не послухатися свого батька, бо дуже його поважала. З іншого ж - Катря боялася втратити своє кохання, єдине й найважливіше для неї почуття. Душевні переживання й суперечки приносили їй невимовні страждання.
І, дізнавшись про загибель Семена, Катря не витримала такого удару й пішла з цього світу.
Містична сцена смерті доповнює й без того вміле зображення подій і побудову твору. Місячна ніч, гарне біле вбрання дівчини, похилена верба і маковий вінок, який залишився плавати на воді - все це заворожує читача.
Але понад усе вражає трагізм безвихідного становища. Авторка в образі Катрі уславлює вірність коханню, звеличує кохання як духовну якість, що підіймається над усіма перешкодами.
Марко Вовчок за манерою викладу близька до народної творчості, звертає увагу на проблеми, що пов'язані з кріпацтвом, та від цього і твір не стає менш актуальним: стосунки батьків та дітей - проблема одвічна.
Не можна сказати, хто винен, хто правий. У таких ситуаціях правда десь посередині. Досвідчені батьки завжди бажають нам щастя, тому до них треба прислухатися.
Але іноді батьківське прагнення і щастя для своїх дітей переходить межі, а їхнє втручання до особистого життя дорослого сина чи дочки можуть призвести до невиправних наслідків.
Так і Максим Гримач: дуже любив Катрю, хотів, щоб та прожила щасливе життя з вільним і заможним козаком. Та не треба було так суворо ставитися до доньки. Батько не зміг зрозуміти, чого хоче молоде серце Катрі, не дав їй свободи - і втратив назавжди.
Потім зрозумів свою помилку, та вже було надто пізно. У цьому випадку й виявляється вада сильної особистості Максима Тримача. У стосунках із близькими треба бути в міру суворими й завжди намагатися зрозуміти рідну й дорогу тобі людину.
Саме тоді, коли, заради щастя власних дітей, батьки зможуть не бути такими суворими і недосяжними, а діти прагнутимуть не просто почути, але й послухати батьків, які пройшли значний відтинок життя і намагаються вберегти нас, дітей, щоб не впали у прірву, - лише тоді буде вирішена проблема взаєморозуміння між батьками й дітьми.
Зображення трагізму внутрішнього світу героя, ліризм і драматичний сюжет, наявність в оповіданні діалогів, казкових елементів дають підстави назвати оповідання Марка Вовчка «Максим Гримач» баладним.
П. Куліш — письменник, перший український професійний літературний критик, перекладачПсевдоніми, криптоніми: Белебень; Т. Вешняк; Гладкий; Гладкий, помещик Черниговской губернии штаб-лекарь; Гладкий штаблікар; Гургурдядько: Данило-Юс; Денис Федоренко; Євгеній Горницький; К.; М.; Н. М.; П. К.; Іван Горза; Іродчук; Козак; Козак Белебень; Kulesz Pantaleon; Kules Petp; Кулега Нечипір; Ломус; Макаров; Макогон; Микола М.; Т. Необачний; Николай М.; Опанас Прач; Нанько Небреха; Петро Забоцень; Ратай Павло; Папько Казюка; Панько Олелькович, Ф. П. Хорчечко; Хуторянин
Життєвий і творчий шлях Пантелеймона Олександровича Куліша, чи, як він сам себе називав на старосвітський лад, Панька Олельковича, припадає на 50–90-ті роки ХІХ століття. Це був складний період становлення нової української літератури й культури взагалі, утвердження національної свідомості українського народу всупереч жорстоким намаганням російського самодержавства й російського шовінізму задушити українську мову, культуру, перетворити українців на «малоросів».
Могутній голос Т. Шевченка був першим ударом дзвону, котрий пробудив національну самосвідомість народу, нагадав українцям, що вони — українці. Але час потребував могутніх талантів, усебічно обдарованих людей, здатних звести величну споруду нової культури, нового духовного світу народу — осмислити його тисячолітнє минуле, його історію, піднести літературу до рівня найвищих світових досягнень, створити театр, утвердити самобутні філософські погляди на природу, людину, суспільство, розвинути школу, просвіту… І все це — протистоячи русифікаторським натискам російського імперіалізму, долаючи всілякі перешкоди та заборони.
І Україна народила таких титанів, котрі були здатні «держати небо на плечах» (Ліна Костенко). До них належить і ім’я П. Куліша — всебічно обдарованого письменника, громадського діяча, фольклориста, критика та літературознавця, видавця, історика, педагога, перекладача, людини кипучої енергії та надлюдської працездатності. А передусім то був великий патріот України, котрий доводив свою любов до рідної землі не голими словами, а повсякденною невтомною працею впродовж усього свого життя.
Могутній голос Т. Шевченка був першим ударом дзвону, котрий пробудив національну самосвідомість народу, нагадав українцям, що вони — українці. Але час потребував могутніх талантів, усебічно обдарованих людей, здатних звести величну споруду нової культури, нового духовного світу народу — осмислити його тисячолітнє минуле, його історію, піднести літературу до рівня найвищих світових досягнень, створити театр, утвердити самобутні філософські погляди на природу, людину, суспільство, розвинути школу, просвіту… І все це — протистоячи русифікаторським натискам російського імперіалізму, долаючи всілякі перешкоди та заборони.
І Україна народила таких титанів, котрі були здатні «держати небо на плечах» (Ліна Костенко). До них належить і ім’я П. Куліша — всебічно обдарованого письменника, громадського діяча, фольклориста, критика та літературознавця, видавця, історика, педагога, перекладача, людини кипучої енергії та надлюдської працездатності. А передусім то був великий патріот України, котрий доводив свою любов до рідної землі не голими словами, а повсякденною невтомною працею впродовж усього свого життя.
Як прозаїк П. Куліш не тільки виявив значне мистецьке обдарування, а й показав себе новатором, здатним прокладати нові шляхи в літературі. Проте його поетичний талант виявився помітно слабшим — спосіб образного мислення, світобачення й світовідтворення, очевидно, більше відповідали епічному типу творчості. Та була на те ще одна істотна причина, що, можливо, не дала П. Кулешеві піти далі. На той час поетичний світ України був осяяний генієм Т. Шевченка. Вплив Кобзаря на розвиток української поезії був таким великим, що майже всі митці другої половини ХІХ століття були під цим впливом, часто бездумно, сліпо наслідуючи його. Проте написане П. Кулішем як поетом заслуговує на нашу увагу і вдячність, зокрема, це стосується тих творів, у яких він відійшов від Шевченкових канонів, виявив власне поетичне обличчя.
Хто ж він? Романтик, неординарна особистість... "Невгамовний Пантелеймон"Пантелеймон Куліш
"Чорна рада" (аудіокнига)
Світова велич Тараса Шевченка
Загальна характеристика лірики
Т. Шевченка
періоду арешту й заслання
і після повернення із заслання
і після повернення із заслання
В. Шекспір
«Невольнича поезія» (1847 — 1857). Так сам Шевченко назвав свої твори, писані під час перебування під слідством у казематі ІІІ відділу та на засланні. «В казематі»
У доробку Т. Шевченка з’являються твори політичної поезії, які, за тогочасними цензурними вимогами, не можна було друкувати в журналах та альманахах, тому поширювалися нелегально. Вони стали в Україні ХІХ ст. першими творам підпільної літератури. Ще й свободою не встиг натішитися, як попав у ще гіршу неволю. Гнітило й саме перебування в одиночній камері — не було з ким перекинутися словом, поділитися думками, полегшити душу. Свої думи–муки поет виливав у віршованих рядках… Шевченкові пощастило роздобути великий аркуш тонкого поштового паперу, склавши його увосьмеро, він написав на ньому тринадцять віршів. Тужним настроєм, природним у становищі ув’язненого поета, пройняті майже всі вірші, написані в казематі, хоч зміст їх різноманітний. Цикл «В казематі» складається з 13 віршів, згодом поет додав до нього ще дві поезії. Для цих творів характерні мотиви розлуки, поневіряння на чужині, тяжкої жіночої долі, нерозділеного кохання, самотності, безнадії, смерті. Всі герої цих поезій глибоко нещасливі: одинока дівчина–сирота, згорьована дружина п’яниці, розлучена з миллим наречена, покинута стара матір, каліка–солдат. Усі вони нарікають на лиху долю, гірке безталання. Особисті болісні переживання поета зливаються із стражданнями рідного народу. До цього циклу належать поезії «Не кидай матір!», «За байраком байрак», «Чого ти ходиш на могилу?», «Косар», «Н. Костомарову», «Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії», «Рано–вранці новобранці», «Ой одна я, одна», «Садок вишневий коло хати», «Не спалося,— а ніч, як море», «В неволі тяжко, хоч й волі…», «Чи ми ще зійдемося знову?». Перебуваючи в Орському укріпленні, Тарас Григорович переписав створені в казематі поезії в «Малу книжку», але першим, як заспівний, помістив новонаписаний вірш (вже в засланні) — «Згадайте, братіє моя…». Після звільнення з солдатської служби ці твори автор переніс у «Більшу книжку», об’єднав їх у цикл і дав заголовок «В казематі», під яким зазначив присвяту: «Моїм союзникам посвящаю».
Творчість періоду заслання
Перші три роки перебування Шевченка в Орському укріпленні були дуже плідними. Він не дав себе знищити як митця, не дозволив царським сатрапам задушити свій талант, спустошити душу. Нехтуючи «височайшею» забороною, поет складав вірші, мережачи ними «захалявні книжечки». Творчість цього періоду становить новий, вищий етап у розвитку поетичного генія Шевченка, опанування методом практичного реалізму, досконалістю художньої форми. Звичайно, зміцнілий талант, сформований світогляд, усвідомлені суспільні обов’язки митця перед народом, великий життєвий досвід були запорукою того, що поет міг би створити у кілька разів більше, ніж написав. Крім того, не всі твори збереглися. Деякі загубилися, інші Тарас Григорович змушений був знищити сам, бо, коли б їх знайшло начальство, поет зазнав би ще більших утисків та переслідувань. Можна здогадуватися, що знищені вірші мали особливо гостре антисамодержавне спрямування. І все ж за перші три роки заслання ним було написано більше, ніж за весь інший час. До нас дійшло понад сто творів, серед них дев’ять поем. Т. Шевченко розумів, що порушуючи царську заборону, він наражався на велику небезпеку, але почуття обов’язку перед народом викривати злочинність самодержавства і непоборна потреба виливати свої думи–муки у віршованих рядках, постійно творити були сильніші за страх перед карою. Вірші та поеми на історичну тематику («Заступила чорна хмара…», «У недільку святую», «Чернець», «Іржавець», «Швачка».
Розробляв Т. Шевченко і жанр філософської лірики («Один у одного питаєм…», «Буває, іноді старий…», «Дурні та гордії ми люди…», «О думи мої, о славо злая!», «Не для людей тієї слави…», «Ну що б, здавалося, слова…»). Багато віршів мають автобіографічний характер («Мені тринадцятий минало..», «І виріс я на чужині…», «І золотої й дорогої…», «Якби ви знали, паничі…», «Сонце заходить, гори чорніють…», «Самому чудно….», «А.О. Козачковському», ««То так і я тепер пишу…», «Готово! Парус розпустили», «Лічу в неволі дні і ночі…» тощо). З творів, написаних за сім років перебування поета в Новопетрівському укріпленні, збереглися лише вірш «Мій Боже милий, знову лихо!» і поема «Москалева криниця», це пояснюється тим, що, очевидно, Т. Шевченко після другого арешту й важкого покарання остерігався писати вірші. Ретельно виконуючи царські заборони, начальство приставило до поета спеціального наглядача, в обов’язки якого входило пильно стежити за тим, щоб він не мав ні олівців, ні паперу. Коли умови були сприятливіші, Тарас Григорович, можливо, й складав поезії, але не записував їх, і з часом вони забувалися.
Повісті російською мовою
У 1853 — 1857 роках Т. Шевченко написав близько двох десятків повістей російською мовою, з яких до нас дійшло тільки дев’ять. Дві повісті («Варнак» і «Княгиня») за два роки до звільнення письменник надіслав у Петербург своїм друзям з тим, щоб надрукувати під псевдонімом К. Дармограй у якомусь з російських журналів, але цей захід закінчився невдачею. Після смерті Тараса Григоровича повісті зберігалися спочатку в М. Лазаревського, а потім — у М. Костомарова, в архіві якого пролежали двадцять років. Окремою книжкою ці твори вийшли тільки в 1883 році («Т. Г. Шевченко. Поемы, повести и рассказы, писанные на русском языке»). Повісті містять чимало відомостей про дитячі роки самого поета, перебування його в Петербурзі, в Україні (в 40-х роках) та на засланні («Художник»).
Доля обдарованих людей з народу, трагізм їхнього становища в умовах самодержавно–кріпосницької дійсності відтворені й у повісті «Музыкант». Тему виховання молодої людини, прищеплення їй високоморальних якостей розроблено в повістях «Несчастный» і «Близнецы». Повніше й глибше розроблено і сюжет поеми «Княжна» в повісті під назвою «Княгиня». Одній з провідних тем творчості Т. Шевченка — доля матері–покритки в тогочасному суспільстві — присвячена повість «Капитанша». «Варнак» — повість, в якій письменник прагнув піднести, возвеличити народних месників. Повість «Наймичка» має той же сюжет, що й однойменна поема, але в ній багато інших епізодів і змінено імена основних дійових осіб. Остання повість — «Прогулка с удовольствием и не без морали» — має форму подорожніх записок, що дало можливість автору вивести цілу галерею різноманітних типів тогочасного помісного дворянства. Повісті Т. Шевченка, як і його віршовані твори, мають виразну антикріпосницьку спрямованість, цікаві змістом, однак своїми художніми якостями дещо слабші за вірші та поеми.
Творчість після заслання (1857–1861)
У 1853 — 1857 роках Т. Шевченко написав близько двох десятків повістей російською мовою, з яких до нас дійшло тільки дев’ять. Дві повісті («Варнак» і «Княгиня») за два роки до звільнення письменник надіслав у Петербург своїм друзям з тим, щоб надрукувати під псевдонімом К. Дармограй у якомусь з російських журналів, але цей захід закінчився невдачею. Після смерті Тараса Григоровича повісті зберігалися спочатку в М. Лазаревського, а потім — у М. Костомарова, в архіві якого пролежали двадцять років. Окремою книжкою ці твори вийшли тільки в 1883 році («Т. Г. Шевченко. Поемы, повести и рассказы, писанные на русском языке»). Повісті містять чимало відомостей про дитячі роки самого поета, перебування його в Петербурзі, в Україні (в 40-х роках) та на засланні («Художник»).
Доля обдарованих людей з народу, трагізм їхнього становища в умовах самодержавно–кріпосницької дійсності відтворені й у повісті «Музыкант». Тему виховання молодої людини, прищеплення їй високоморальних якостей розроблено в повістях «Несчастный» і «Близнецы». Повніше й глибше розроблено і сюжет поеми «Княжна» в повісті під назвою «Княгиня». Одній з провідних тем творчості Т. Шевченка — доля матері–покритки в тогочасному суспільстві — присвячена повість «Капитанша». «Варнак» — повість, в якій письменник прагнув піднести, возвеличити народних месників. Повість «Наймичка» має той же сюжет, що й однойменна поема, але в ній багато інших епізодів і змінено імена основних дійових осіб. Остання повість — «Прогулка с удовольствием и не без морали» — має форму подорожніх записок, що дало можливість автору вивести цілу галерею різноманітних типів тогочасного помісного дворянства. Повісті Т. Шевченка, як і його віршовані твори, мають виразну антикріпосницьку спрямованість, цікаві змістом, однак своїми художніми якостями дещо слабші за вірші та поеми.
Творчість після заслання (1857–1861)
Останні роки життя поета були періодом найвищого розквіту його таланту, хоч після семи років вимушеного мовчання поетова муза не відразу заговорила на повний голос. У 1857 році було написано лише дві поеми — «Неофіти» і «Юродивий» (остання залишилася незакінченою) ; у 1858 — п’ять невеликих віршів: «Доля», «Муза», «Слава», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Я не нездужаю, нівроку», у 1859 — одинадцять віршів й одну поему, у 1860 — тридцять п’ять поезій. Значне місце в поезії останніх років життя Т. Шевченка посідають сатиричні твори. Огненне слово повинне виконувати важливе суспільне завдання — служити трудящим. Вони здобудуть волю і широкі можливості для політичного й культурного розвитку. У шевченкових віршах останнього періоду помічається деяке послаблення впливу фольклору. На прикладах розглянутих творів ясно видно, що поет тепер більше став використовувати образи й художні засоби книжного походження («Неофіти», «Юродивий», вірші, написані у формі наслідування біблійних творів).
У поезії митця ще з більшою пристрастю зазвучали й пафос боротьби, і обурення проти гнобителів.
Тарас ШЕВЧЕНКО
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє
(Скорочено)
Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавидит,
ложь есть.
Соборно[е] послание Иоанна.
Глава 4, с.20
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє
(Скорочено)
Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавидит,
ложь есть.
Соборно[е] послание Иоанна.
Глава 4, с.20
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!
14 грудня 1845,
В'юнище
ТЕМА ЖІНОЧОЇ ДОЛІ У ТВОРЧОСТІ
Т. ШЕВЧЕНКА. «КАТЕРИНА»
Історія написання Постійна увага Т. Шевченка до трагічного становища жінки у часи кріпацтва зумовлюється тим, що саме вона була найбільш пригнобленою і скривдженою: поневірялась на панщині, зносила тяжкі кари, нерідко була змушена стати жертвою тваринної похоті поміщиків і, крім того, постійно перебувала під гнітом родинним. Наскільки нестерпним було становище жінки, свідчить хоч би той факт, що в Київській губернії, наприклад, за один тільки
1839 рік, покінчило самогубством 37 дівчат-покриток. Для Шевченка щаслива доля жінки-кріпачки була не тільки
суспільним, але й особистим, глибоко інтимним горем. Його рідну матір «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Подруга його юнацьких літ, Оксана Коваленко, стала жертвою кріпосницького ладу. Рідні сестри поета поневірялись на панщині. Про них завжди
турбувався поет, допомагав їм чим міг. Добре знав він, що нелегко живеться братам, але сестрам — ще гірше. Серед творів, присвячених показові гіркої жіночої долі, особливе місце посідає «Катерина» Т. Шевченка, присвячена В. А. Жуковському в пам’ять 22 квітня 1838 року, дня викупу поета з кріпацтва.
1839 рік, покінчило самогубством 37 дівчат-покриток. Для Шевченка щаслива доля жінки-кріпачки була не тільки
суспільним, але й особистим, глибоко інтимним горем. Його рідну матір «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Подруга його юнацьких літ, Оксана Коваленко, стала жертвою кріпосницького ладу. Рідні сестри поета поневірялись на панщині. Про них завжди
турбувався поет, допомагав їм чим міг. Добре знав він, що нелегко живеться братам, але сестрам — ще гірше. Серед творів, присвячених показові гіркої жіночої долі, особливе місце посідає «Катерина» Т. Шевченка, присвячена В. А. Жуковському в пам’ять 22 квітня 1838 року, дня викупу поета з кріпацтва.
Проблематика: - любов і страждання;
- батьки і діти;
- моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення;
- честь і безвідповідальність;
- крах ілюзій.
- батьки і діти;
- моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення;
- честь і безвідповідальність;
- крах ілюзій.
Додаткова інформація
У 1842 році Шевченко намалював картину «Катерина», яка є не ілюстрацією до поеми, а самостійним твором. На ній зображено повернення Катерини в село після прощання з офіцером — цього епізоду в поемі немає.
У 1842 році Шевченко намалював картину «Катерина», яка є не ілюстрацією до поеми, а самостійним твором. На ній зображено повернення Катерини в село після прощання з офіцером — цього епізоду в поемі немає.
Автор у творі
Велика роль надається у поемі автору, який не просто переказує події, але й відверто і пристрасно виражає своє ставлення до них. Це прокльон-звертання до сільських пліткарок, що знущалися над Катериною, це завжди відверта теплота і співчуття, адресовані Катерині. На початку поеми авторське попередження, подальші ліричні роздуми над долею одинака, скривдженого у жорстокому світі.
Ідейна спрямованість та значимість поеми
Ідейне наповнення поеми має складну структуру, де поруч з показом трагедії зрадженої жінки, змальовано зруйнування моралі старосвітської України, утрату основ національного самоусвідомлення народу, панування психології кріпака-раба. Досить прозоро виступає і символічне значення поеми. Катерина є символом України, зрадженої й зневаженої Російською імперією.
Тест-контроль
Розділ І
1. «Катерину» Т. Шевченко присвятив:
а) своїм сестрам; б) всім дівчатам; в) В. Жуковському; г) Якову де Бальмену.
2. Починаючи твір, поет застерігає дівчат, щоб вони не:
а) цуралися будь-якої роботи по господарству;
б) ігнорували народних звичаїв та обрядів;
в) лінилися здобувати освіту;
г) кохалися з москалями.
3. Через що милий залишив Катерину? Бо:
а) на цьому наполягали батьки дівчини;
б) люди почали дорікати козаку, зазначаючи про можливу неславу дівчини;
в) москаль вирушив у похід до Туреччини;
г вона йому набридла.
4. Яку пісню співала героїня вночі біля криниці?
а) весільну; б) Галю; в) жниварську; г) Гриця.
5. У чому виявилася самовпевненість дівчини?
а) неповторності власної краси;
б) можливості гарно співати і танцювати;
в) вихованні своєї дитини;
г) обізнаності народних прикмет.
Розділ ІІ
6. З приводу чого зажурилися батьки Катерини?
а) відсутності чоловіка дочки; б) її хворобою; в) неврожаєм; г) непорозумінням із сусідами?
7. Виганяючи дочку з дому, мати звернулась до неї з докором.
а) «Виховуй свою дитину як знаєш»;
б) «Іди шукай у Москві свекрухи»;
в) «Не з’являйся більше на мої очі»;
г) «Живи як знаєш серед люду чужого».
8. Докоряючи дочку за її легковажність і неславу, мати одночасно:
а) розмірковує над долею байстря;
б) клопочеться про власний імідж;
в) хвилюється з приводу того, хто її поховає;
г) співчуває їй.
9. Перед тим як залишити рідну домівку Катерина:
а) тричі перехрестилася; б) поцілувала батьків;
в) набрала землю під вишнею; г) попрощалася з дружками.
Розділ ІV
10. Героїня у зимову негоду знайшла притулок:
а) біля старої верби; б) у чумаків; в) у жебраків; г) у лісника.
Розділ V
11. Кого стосується дана характеристика: «Дала, кажуть, бровенята, / Та не дала долі!»
а) Катерину; б) сироту Івана; в) старця; г) наймита у пана.
12. Як склалася подальша доля Івася, сина Катерини, наприкінці твору? Він:
а) потрапив у родину до свого батька;
б) служив козачком у пана;
в) був поводирем сліпого кобзаря;
г) став жебраком.
Т. Шевченко. Містерія «Великий льох»
1. Основний мотив твору: забулася давня слава України, її боротьба проти
різних поневолювачів, і від того дуже сумно поетові; але він все ж
сподівається, що його поетичне слово, дії справжніх
патріотів відновлять «правду на сім світі».
Замислюючись
над минулим України, аналізуючи діяльність тих, хто визначав долю народу,
Шевченко звернувся до жанру містерії,
переосмисливши його відповідно до свого задуму.
Містерія —
масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд.
Шевченківська містерія — це поєднання реальності з наявністю у
творі містичних образів передчасно померлих людей. Поштовхом до написання поеми
стало проведення археологічних розкопок російськими вченими із залученням
наглядачів-поліцейських.
2. Тема:
правдиве відображення трагічних епізодів української історії, показ
національного відкупу українського народу, пов’язаного з пошуками скарбу Б.
Хмельницького, в часи гетьманування
якого українська держава досягла вершини свого розвитку.
3. Ідея: засудження зради старшинської
верхівки інтересам української нації; підступного приєднання України до
російської імперії; імперського геноциду російських посіпак в Україні,
висловлення обурення антиукраїнською політикою жорстокої імператриці Катерини,
яка спричинилася до знищення лицарської Запорозької Січі.
4. Основна думка:
а)
доля держави не в руках лідерів, а в руках народу;
б)
усяка послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є смертельним гріхом.
5. Жанр: поема-містерія.
Ця поема поєднує в собi два роди
лiтератури: лiрику i епос. Автор порушує в алегоричному змiстi важливу
проблему: чи є виннi? I доводить, що
"кожному воздається за дiлами його".
Поема "Великий льох" є гострою сатирою на
полiтику Росiï, це протест проти соцiального i нацiонального гнiту украïнського
народу. Шевченко спiвчуває росiйському
люду, бо його так же гнобили експлуататори, як i наш. Очевидно, що алегоричний
характер образiв твору був узятий iз вертепу, який iснував у той час.
Твiр складається iз
трьох частин, а в кожнiй iз них є по три образи.
У першiй частинi
"Три душi" автор показує гноблення за часiв Миколи I, зраду Мазепи,
брехливi обiцянки Катерини II, надiï народу на об'єднання Украïни з Росiєю. Але
"три душi" були покаранi, оскiльки в рiзнi часи вiльно чи невiльно стали
причиною певноï нацiональноï трагедiï.
У другiй частинi "Три ворони" - алегоричнi образи найбiльш реакцiйних сил
Украïни, Росiï i Польщi. Всi вони ворожi народу. Ворони - "сестрицi",
якi знаходять спiльну мову у боротьбi проти своïх народiв: украïнського,
росiйського, польського. Найбiльше хвастається своïми злочинами украïнська "ворона", в
образi якоï Шевченко показує нацiональне дворянство.
3 ворони: польська,
російська, українська.
Польська хвалиться, що розтринькала українські скарби у європейських столицях, російська відверто признається, що за часів Івана Грозного на козачих кістках побудувала Москву, а за часів Петра І - Петербург. Та найстрашнішою є українська ворона, без якої і польська, і російська нічого б не вдіяли з Україною.
Польська хвалиться, що розтринькала українські скарби у європейських столицях, російська відверто признається, що за часів Івана Грозного на козачих кістках побудувала Москву, а за часів Петра І - Петербург. Та найстрашнішою є українська ворона, без якої і польська, і російська нічого б не вдіяли з Україною.
Цей образ
почерпнуто з народного джерела. Ворони вважалися птахами, які
живляться трупами, злітаються на поле бою чи трагедії.
Саме через такий аспект цей образ несе елементи
негативної енергії, елементи відразливості.
Отже, ворони - це те підле,
жорстоке, що є в характері українців, росіян, поляків, що не дає їм жити в добросусідстві. Українська ворона - це ті українці-яничари, що допомагають катам батьківщину
розпинати. Шевченко підкреслює, що лихі сили
сусідніх націй тісно співпрацюють між собою: ворони
зібралися разом , щоб ніхто не розпустив правду-волю по всій Україні.
Ворони - це символи зради представників нації. Ворони
пророкують, що Україна народить двох синів-близнят. Близнята - це діти, які
одночасно народилися в однієї матері. В переносному значенні дуже схожі між
собою або однакові предмети.
Але в поемі ці близнята не
однакові: один – «Гонта, той що буде катів катувати, а другий той, що буде катам помагати». Перший брат «розпустить правду й волю по всій Україні», звільнить
Батьківщину від загарбників, дбатиме про добро
України, брат - антипод руйнуватиме, грабуватиме
Україну. Шевченко закликає нас бути розбірливими в тому, де який «Іван»; де і як знайти того, якому неможливо очі
залити «золотом розтопленим».
Образи близнят символізують
роздвоєність душі українців, одночасне існування в ній доброго і злого начал. А
звідси труднощі й суперечності національного
відродження. Крім патріотів українська земля народжувала й народжує зрадників і перевертнів.
У роздiлi "Три лiрники" поет безжалiсно
викриває панське прагнення до наживи: вони
з пихою та зневагою ставляться до
народу-годувальника. Засуджує зажерливiсть i здирство царських чиновникiв, зневажає
украïнську iнтелiгенцiю, лжепатрiотiв за ïхню бездiяльнiсть у справi духовного
виховання нацiï.
Царизм у поемi не тiльки жорстоко пригнiчує украïнський
народ, але й цинiчно смiється над його iсторичним минулим. Автор ненавидить не тiльки царя, а i козацьку старшину,
помiщикiв - усiх визискувачiв свого
народу. Тому, очевидно, Великим льохом, називає Украïну.
7. Композиція.
Для будови твору характерна троїстість як і у фольклорі (три бажання, троє синів…)
Експозиція: розповідь трьох душ про наявність льоху, який необхідно було розкопати, аби вони змогли потрапити до раю.
Зав’язка: подорож-екскурс у трагічне минуле України.
Кульмінація: відсутність скарбу в малому льосі, що виявило роздратованість начальства Москви.
Розв’язка: Так малий льох в Суботові / Москва розкопала! / Великого ж того льоху / Ще й не дошукалась.
Для будови твору характерна троїстість як і у фольклорі (три бажання, троє синів…)
Експозиція: розповідь трьох душ про наявність льоху, який необхідно було розкопати, аби вони змогли потрапити до раю.
Зав’язка: подорож-екскурс у трагічне минуле України.
Кульмінація: відсутність скарбу в малому льосі, що виявило роздратованість начальства Москви.
Розв’язка: Так малий льох в Суботові / Москва розкопала! / Великого ж того льоху / Ще й не дошукалась.
Борітеся - поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Т. Шевченко
Викривальна спрямованість поеми
Т. Г. Шевченка «Кавказ»
Період «Трьох літ» характеризується змінами у світогляді й художній системі поета. Сам Шевченко у вірші «Три літа» (1845 року) говорить, що в нього зникло романтичне світосприйняття, що він став більш тверезо сприймати дійсність і тепер лікує «розбитеє серце ядом сатири». Цей період у творчості поета найбільш продуктивний. Центральною є тема сучасної поетові дійсності, сатиричне зображення самодержавно-кріпосницької системи. Вагоме місце посідає ідея національного визволення, на що вплинула участь Т. Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві.
Поема «Кавказ» написана саме в період «Трьох літ» (1845 рік) і присвячена близькому другові Т. Шевченка Якову де Бальмену, художнику, який загинув на Кавказі у війні з горцями. Це була несправедлива війна, яку вів уряд царської Росії, прагнучи поневолити народи Кавказу. Війна забрала у Шевченка й близького друга, який став невинною жертвою. Описуючи ці події, поет захоплюється мужнім народом Кавказу, що прагнув зберегти свою незалежність, бути вільним. Розпочинається твір символічною картиною. На тлі Кавказьких гір Шевченко змальовує Прометея, прикутого до скелі; щодня орел мучить титана, розбиває його серце, але «воно знову оживає і сміється знову». Образ Прометея взятий із давньогрецької міфології, він осмислювався багатьма письменниками. У Шевченка Прометей — це символ нескореного народу, уособлення прагнень народів Кавказу до свободи та відстоювання незалежного мирного життя: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля».
Розповівши про невмирущість народних прагнень до волі, Шевченко змальовує нам злодіяння царського війська на Кавказі: там «лягло костьми людей муштрованих чимало», самодержавство залило цей край річками сліз і крові. На Кавказі російські завойовники поводяться як господарі. Про це поет розповідає в епізоді, який умовно називають «монологом колонізатора». Він написаний від імені російського завойовника, який хизується перед горцями своєю нібито високою культурою, а насправді виявляє нікчемність, неуцтво, загарбницькі інтереси своїх земляків. Він дивується, чому завойовники не можуть подарувати горцям їхні ж хату й хліб, чому народи Кавказу не повинні платити їм за сонце. Російська імперія постає з цього фрагмента як тюрма народів, у якій «од молдованина до фіна все мовчить, бо благоденствує» — іронічно зауважує автор.
Обіцянки завойовників лицемірні, у війні з горцями вони керуються власницькими інтересами, прагненням збагатитися. Симпатії Шевченка повністю на боці поневолених народів Кавказу. Він кидає гасло: «Борітеся — поборете!» І хоча розповідається в поемі про війну з горцями, твір сприймається, як застереження проти будь-яких загарбницьких воїн. У «Кавказі» поєднані громадянські сатиричні мотиви викривального характеру та інтимні (пам’ять про загиблого друга), що характеризують твір як своєрідну жалобну симфонію, написану у формі послання. Автор звертається ніби до всього народу, наголошуючи, що роз’єднання слов’ян — то найгірше зло, що може спричинити історичну трагедію. Адресатом цього послання у вужчому значенні є безпосередньо читач - український інтелігент, що зберіг національну гідність, коріння та плекає надії на збереження автономії. Шевченко виступає як поет-пророк, що застерігає про неминучі Страшні наслідки насильницької політики.
У кінці поеми Шевченко згадує про Україну, про розриті козацькі могили. У народу України схожа доля з кавказькими народами. Поет хотів би, щоб про це пам’ятали. Поема «Кавказ» — це протест проти будь-якого поневолення одних народів іншими. Чи міг Шевченко думати, що і в XXI столітті проблеми Кавказу та інших народів не зникнуть, що твір його будуть читати й бачити у ньому віддзеркалення сучасності?
Період «Трьох літ» характеризується змінами у світогляді й художній системі поета. Сам Шевченко у вірші «Три літа» (1845 року) говорить, що в нього зникло романтичне світосприйняття, що він став більш тверезо сприймати дійсність і тепер лікує «розбитеє серце ядом сатири». Цей період у творчості поета найбільш продуктивний. Центральною є тема сучасної поетові дійсності, сатиричне зображення самодержавно-кріпосницької системи. Вагоме місце посідає ідея національного визволення, на що вплинула участь Т. Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві.
Поема «Кавказ» написана саме в період «Трьох літ» (1845 рік) і присвячена близькому другові Т. Шевченка Якову де Бальмену, художнику, який загинув на Кавказі у війні з горцями. Це була несправедлива війна, яку вів уряд царської Росії, прагнучи поневолити народи Кавказу. Війна забрала у Шевченка й близького друга, який став невинною жертвою. Описуючи ці події, поет захоплюється мужнім народом Кавказу, що прагнув зберегти свою незалежність, бути вільним. Розпочинається твір символічною картиною. На тлі Кавказьких гір Шевченко змальовує Прометея, прикутого до скелі; щодня орел мучить титана, розбиває його серце, але «воно знову оживає і сміється знову». Образ Прометея взятий із давньогрецької міфології, він осмислювався багатьма письменниками. У Шевченка Прометей — це символ нескореного народу, уособлення прагнень народів Кавказу до свободи та відстоювання незалежного мирного життя: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля».
Розповівши про невмирущість народних прагнень до волі, Шевченко змальовує нам злодіяння царського війська на Кавказі: там «лягло костьми людей муштрованих чимало», самодержавство залило цей край річками сліз і крові. На Кавказі російські завойовники поводяться як господарі. Про це поет розповідає в епізоді, який умовно називають «монологом колонізатора». Він написаний від імені російського завойовника, який хизується перед горцями своєю нібито високою культурою, а насправді виявляє нікчемність, неуцтво, загарбницькі інтереси своїх земляків. Він дивується, чому завойовники не можуть подарувати горцям їхні ж хату й хліб, чому народи Кавказу не повинні платити їм за сонце. Російська імперія постає з цього фрагмента як тюрма народів, у якій «од молдованина до фіна все мовчить, бо благоденствує» — іронічно зауважує автор.
Обіцянки завойовників лицемірні, у війні з горцями вони керуються власницькими інтересами, прагненням збагатитися. Симпатії Шевченка повністю на боці поневолених народів Кавказу. Він кидає гасло: «Борітеся — поборете!» І хоча розповідається в поемі про війну з горцями, твір сприймається, як застереження проти будь-яких загарбницьких воїн. У «Кавказі» поєднані громадянські сатиричні мотиви викривального характеру та інтимні (пам’ять про загиблого друга), що характеризують твір як своєрідну жалобну симфонію, написану у формі послання. Автор звертається ніби до всього народу, наголошуючи, що роз’єднання слов’ян — то найгірше зло, що може спричинити історичну трагедію. Адресатом цього послання у вужчому значенні є безпосередньо читач - український інтелігент, що зберіг національну гідність, коріння та плекає надії на збереження автономії. Шевченко виступає як поет-пророк, що застерігає про неминучі Страшні наслідки насильницької політики.
У кінці поеми Шевченко згадує про Україну, про розриті козацькі могили. У народу України схожа доля з кавказькими народами. Поет хотів би, щоб про це пам’ятали. Поема «Кавказ» — це протест проти будь-якого поневолення одних народів іншими. Чи міг Шевченко думати, що і в XXI столітті проблеми Кавказу та інших народів не зникнуть, що твір його будуть читати й бачити у ньому віддзеркалення сучасності?
Ідейно-художній
зміст твору
Поема починається похмурим пейзажем гір,
оповитих таємними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Горем і кров’ю
горців. Пейзаж — подальша розповідь про сумні події. З цією метою автор
використав народнопоетичний метафоричний образ засівання горя і сліз.
У символічному
образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їх
титанічність і життєдайність, що протистоїть хижаку — царизму, який «карає...
що день... добрі ребра й серця розбиває» і п’є кров трудящих. Але
народ безсмертний, його кров «живуща», і тому кат народів «не вип’є живущої
крові», «не скує душі живої». Поет незмірно радіє з приводу того, що серце
народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народу звучать
натхненні слова поета: Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля. У минулому
звертанні до Бога Т. Шевченко говорить про спільність долі всіх народів
царської імперії — «правда наша п’яна спить». Кати — царі і царята — до того
знущаються над людьми, що «течуть... кровавії ріки», що тяжко зароблений хліб
насущний селянка замішує не водою, а «кровавим потом і сльозами». Повторивши
далі початковий пейзаж, автор показує невимовні страждання народу уже не в
переносному, а в прямому значенні: Лягло костьми / Людей муштрованих чимало. /
А сльоз, а крові? Так Т. Шевченко висловлює гнів не тільки до винуватців
трагедії народу, а й трагедії війська, яка полягає не тільки в тому, що гинули
тисячі солдат, а й у тому, що солдати — вчорашні селяни — стріляли в таких же
селян. За цей всенародний злочин автор саркастично глузує з царя, ставлячи його
в один ряд з псарями і собаками-хортами. Зразу ж після в’їдливого «Слава!», яке
треба розуміти як «Ганьба царям», Шевченко знову вживає те саме слово «слава»,
але вже в прямому розумінні. Він славить кавказькі сині гори і мужніх горців —
«лицарів великих». Звертаючись до всіх народів, уярмлених царизмом, поет
закликає: «Борітеся — поборете!», бо за них правда. Так забриніли в поемі
скупі, але глибокі мотиви революційної героїки.
Твір викриває гнобительську суть
поміщицько-самодержавного ладу. Царську Росію поет змалював як велику тюрму
народів: «А тюрм, а люду!.. Що й лічить!». Провідниками цієї політики є царська
влада, поміщики і духовенство. З ненавистю говорить Т. Шевченко про панівний
клас тодішньої Росії, про клас поміщиків, як недолюдків, що знущаються з
трудящих. Поет викриває панів-лібералів, які вважали себе народолюбцями, бо
називали трудящих братами. За їхні брехливі запевнення в любові до народу Т.
Шевченко характеризує їх як «суєсловів, лицемірів». Він з обуренням говорить:
Ви любите на братові / Шкуру, а не душу! Православна церква, яка була опорою
кріпосницьких порядків і розсадником темряви, виправдовувала грабіжницькі дії
царизму та поміщиків: В нас дери, / Дери та дай, / І просто в рай, / Хоч і
рідню всю забери! Так «просвіщали» народ служителі церкви. У гнівних словах
розкриває поет, яку «науку» несли народові духовні й світські царські
«цивілізатори»: Як і тюрми мурувати, / Кайдани кувати, / Як і носить!.. Царизм
здійснював свою політику на Кавказі ціною багатьох тисяч людських жертв, ціною
глибокого народного горя. Викриваючи хижацьку діяльність самодержавства, Т.
Шевченко закликав боротися проти нього, оспівав славу тих, хто не корився силі
гнобителів.
Опрацювання
образів твору
1.
Прометей.
-
За давньогрецькими міфами Прометей — титан, який украв вогонь з Олімпу, де ним
користувалися тільки боги, і передав його людям, за що був покараний Зевсом,—
прикутий до скелі на Кавказі. Щодня орел викльовував у нього печінку, проте за
ніч вона виростала знову. Прометей піддавався жахливим мукам.
-
У творі Т. Шевченка, образ Прометея
— символ народної волі, що не вмирає. Створюючи цей образ, поет не йшов сліпо
за відомим грецьким міфом, а брав тільки деякі його риси, потрібні для втілення
задуманого, а саме: фатальну трагічність і безсмертя Прометея.
Прометей
у поемі — це філософський
образ, що звернений був до революційних сил народу і закликав їх до
самоусвідомлення своєї історичної ролі та активної дії, до оптимізму й віри в
перемогу над самодержавством.
Прометей
— народи гірські, що їх мучить самодержавство.
2. Орел
-
Образ Орла — символ російського самодержавства, що веде загарбницьку війну.
Даремні намагання хижого птаха побороти силу волі й прагнення до життя.
Важливо, що «орел», який є у міфі і якого Т. Шевченко показав у поемі, набув
додаткового і, головне, актуального символічного значення: орел (щоправда,
двоголовий) був гербом царської Росії.
3. Завойовник-колонізатор
Колонізатор
— царизм фальшиво твердить, що хліб і хату горця ніхто не відбере в нього, а
його самого «не поведе... в кайданах». Втрачаючи владу над собою, загарбник
проговорюється, що він хотів би «подарувати» йому його власну хату, а хліб
хотів би кинути горцеві, «як тій собаці». Він
мріє про той час, коли горці будуть платити податок навіть за сонце. Підступний
колонізатор облудливо закликає горців до дружби з ним і обіцяє, що від нього
горці «багато б дечому навчились!». У пориві туполобого захоплення собою
загарбник хвалиться своєю «культурою», а в дійсності показує своє варварство і
цинізм (Цинізм - це відверто
зневажливе, зухвале ставлення до загальноприйнятих норм моралі, етики, до
чого-небудь, що користується загальним визнанням, повагою. || Відвертість,
доведена до безсоромності).
Хижак
хвалиться тим, що «французів лає», тобто переслідує вільнодумний дух
французького просвітительства — Вольтера, Дідро: «Продаєш або в карти програєш
людей... не негрів.., а таких... хрещених.., но простих. Ми не гішпани». Чим же
вихваляються колонізатори? Класовою нерівністю, злиднями, політичним безправ’ям,
насильством, темнотою, продажністю
і фальшивістю церкви, переслідуванням прогресивної думки і торгівлею людьми,
мов худобою.
Українська література
Хрестоматія для підготовки до ЗНО
 |
Енциклопедія
життя і творчості
Тараса Шевченка
Тема. Тарас Шевченко. Геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні. Вісь неперервності історичного часу (“До Основ’яненка”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Думка” (“Нащо мені чорні брови...”).
Літературознавчий словник-довідник
Велика онлайн бібліотека e-Reading
Першоджерело українського в інтернеті
http://www.hurtom.com/portal/
Український романтизм
М. ГОГОЛЬ.
ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ. РОМАНТИЧНА УМОВНІСТЬ ПОВІСТІ «ВЕЧІР ПРОТИ ІВАНА
КУПАЛА»
І. Актуалізація опорних знань
1.
«Бліцопитування. Скористайся власним банком знань»
- Що означає поняття «романтизм»?
- Чому представники цього напряму протистояли
класицизму?
- Чим відрізнялася мова романтичних і
барокових творів?
- Визначте роль гуртка Харківської школи
романтиків, засновником якого був професор
І. Срєзневський, у поширенні цього напряму в
українській літературі. Наведіть переконливі аргументи.
- Якими жанрами збагатили митці-романтики
вітчизняну літературу?
ІІ.
Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу
Треба
подумати про те нам усім, як на своєму власному місці зробити добро.
М.
Гоголь
Що не
кажіть, а Гоголь душею й натурою наш.
Панас Мирний
1.
Вступне слово вчителя
М.
Гоголь — геніальний, всесвітньо відомий письменник-мислитель. Він суттєво
збагатив не лише вітчизняну, а й російську культуру, переніс у неї
сковородинівську філософію — екзистенційну традицію, підготував духовний ґрунт
для появи титанічної постаті
Ф. Достоєвського. Завдяки М. Гоголю Україна
стала відома й популярна практично на всій планеті. І в долі, й у творчості
письменник яскраво виявив характерне для романтизму
бачення світу як клубка трагічних
суперечностей. Помічаючи насамперед дисгармонійність у собі і в душах інших
людей, у суспільстві, Гоголь понад усе прагнув цілковитої гармонії (сонця,
світла) для себе, свого народу, людства.
2.
Микола Васильович Гоголь (01.04.1809–21.02.1852).
Опрацювання життєвого і творчого шляху М.
Гоголя
Повідомлення № 1. Дитинство, роки навчання.
Народився письменник 1 квітня 1809 року, у
родині дрібномаєтного шляхтича В. Гоголя-Яновського. У роду Яновських були і
священики, і козацькі старшини. Миколин дідусь Опанас — миргородський полковий
писар, один із його предків — гетьман Іван Скоропадський, інший —
переяславський полковник Василь Танський. Раннє дитинство хлопчика минало у
родовому маєтку в селі Василівка (Яновщина) на Полтавщині. А ще в селі Кибинці,
де були володіння родича Гоголя, фактично головного урядовця імперії Д.
Трошинського. Малий Микола ріс у пошані до козацької старовини, народних
традицій, у середовищі творчих, культурних, передових людей того часу. Освіту
хлопець здобував упродовж 1821–1828 рр. в елітній Ніжинській гімназії вищих
наук — українському відповіднику столичного Царськосільського ліцею. У гімназії
панував російсько-імперський казармений дух. Але й тут Гоголь залишався собою:
зачаровано вивчав світову літературу, мистецтво, вітчизняну історію, збирав
фольклор, упорядковував словник української мови, придивлявся до народного
побуту, звичаїв, традицій. Вирізнявся веселою, компанійською натурою, завжди
вмів розсмішити однолітків чи захопити цікавою історією, грав комічні ролі в
аматорському театрі.
Повідомлення № 2. Початок літературної
діяльності. М. Гоголь-романтик
Наслідуючи улюблених авторів (І.
Котляревський, В. Трощинський, В. Капніст), М. Гоголь сам почав писати вірші,
поеми, п’єсу, навіть повість. Користувався загальноприйнятою тоді
в українських культурних колах літературною
мовою — російською. А от жартівливі вірші, епіграми складав українською. Робив
це постійно і так вправно, що товариші прозвали його «римачем». Жити для
романтичного юнака означало стати кимось достойним і славетним, невтомно
працювати заради людства, «задля щастя громадян». Тому якийсь час він мріяв
присвятити себе юриспруденції, щоб зсередини боротися з «неправосуддям». Але
потім знайшов інший, ефективний засіб для втілення своєї місії — слово.
Завершивши навчання, Гоголь, як і тисячі інших здібних молодих українців,
подався підкоряти столицю (Петербург). Перший петербурзький досвід виявився
невдалим. 1829 року. Юний початківець видає під претензійним псевдонімом В.
Алов поему «Ганц Кюхельгартен» — явне наслідування німецьких романтиків. І
публіка, і критика сприйняли книжку скептично. Розчарований М. Гоголь скупив на
останні копійки недопродані примірники і спалив їх. Після даремної спроби стати
актором Микола змушений задовольнятися роботою дрібного чиновника по різних
відомствах. Одначе впертий козацький нащадок не залишає намагань добитися
успіху й визнання.
Повідомлення
№ 3. Визнання М. Гоголя-письменника
Навчений гірким досвідом, письменник у
«Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», змалював добре відомий, рідний і дорогий
його серцю український світ, спираючись на вітчизняну фольклорну й літературну
традицію. Це переконливо засвідчують бодай епіграфи до всіх
ХІІІ розділів повісті «Сорочинський ярмарок». Доторкнувшись до рідної землі, М.
Гоголь здобув неймовірні творчі сили. Одразу після виходу «Вечорів...» він, ще
зовсім молодий чоловік, став одним із найпопулярніших літераторів України та й
усієї імперії. Окрилений успіхом, митець поринає у вир творчої й наукової
праці. Влітку 1832 р. відвідує Україну, понад два місяці живее в рідній
Василівці, відновлює гармонію в серці, ще ретельніше вивчає мову, побут,
звичаї, фольклор, душу свого народу. У ці роки митець готує статтю про народні
пісні, студіює літописи, збирає матеріали для шеститомної історії України,
розпочинає роботу над романами «Полонянин», «Гетьман», задумує роман про І.
Мазепу. У статті «Погляд на утворення Малоросії» (1834) твердив, що українці —
окремий народ, цілком відмінний за характером від російського. На хвилі
духовного піднесення М. Гоголь пише і видає (1835) продовження «Вечорів...» —
збірку повістей «Миргород». У новій книзі автор розвинув і поглибив три основні
теми попереднього циклу:
-духовно багата героїчна натура українського
народу («Тарас Бульба»);
- осмислення природи зла («Вій);
-занепад української провідної верстви
(«Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»,
«Старосвітські поміщики»).
Особливо вразила
сучасників і до сьогодні продовжує запалювати патріотизмом нащадків історична
повість «Тарас Бульба».
Повідомлення № 4. Михайло Васильович —
російський митець?
Більшість мрій і задумів в умовах деспотичної
імперії М. Гоголю не вдалося здійснити. До Києва письменника так і не пустили,
добре знаючи його українофільські настрої. Своїм лукавим рішенням цар обрубав
культурні зв’язки митця з Батьківщиною. М. Гоголя щодалі більше розчарувала
своєю оспалістю, пристосуванством, безкультур’ям тогочасна українська еліта. З
іншого боку, добре усвідомлюючи геніальність Миколи Васильовича, його все
наполегливіше затягували у своє середовище й імперська влада, і російська
культурна еліта (О. Пушкін, В. Жуковський, В. Бєлінський, С. Аксаков). Особливо
митець прислухався до порад О. Пушкіна, якого буквально обожнював за
неповторний талант. М. Гоголь не знайшов рівноваги між національним і
загальнолюдським (християнським). Одним пожертвував заради іншого і цим обікрав
свою душу. Очевидно, для самозаспокоєння придумав таку собі ілюзорну наднацію,
надвітчизну — «Русь», що, на його думку, як матрьошка, вміщала в себе і Україну,
і Росію, і деякі інші слов’янські народи. Після «Миргорода» майстер ніби
відвертається від України, натомість починає активно розробляти російські теми — у «Петербурзьких повістях»
(«Ніс», «Шинель», «Невський проспект», «Записки божевільного»), комедії
«Ревізор», у поемі-романі «Мертві душі», інших творах. Звернувшись до
російського світу, письменник абсолютно чесно показав його таким, яким бачив з
українських позицій — темним, деспотичним, жорстоким, «мертводушним».
Перейшовши в російську літературу, М. Гоголь не заходився прославляти імперію,
чого від нього чекали петербурзькі покровителі, а казав страшну правду про неї,
кинув їй виклик. Пекуча Гоголева правда, звичайно ж, була ліками для росіян,
хоч і надто гіркими.
Повідомлення
№ 5. Протиріччя довкола письменницької долі Миколи Васильовича
Особливо
жорстоких цькувань зазнав митець з боку петербурзьких чиновників за твори
«Ревізор» і «Мертві душі». Болісно переживаючи звинувачення, М. Гоголь тяжко
занедужав 1836 року, виїхав за кордон, де пробув з перервами цілих 12 років
(більшу частину часу — в сонячній, такій схожій на Україну Італії). Утім, попри
всі духовні метання письменник завжди залишався українцем. Любив готувати
українські страви для дружніх вечірок, часто співав українських пісень,
танцював гопак, у товаристві не раз переповідав наші легенди, анекдоти, думи.
За свідченням М. Максимовича, М. Гоголь уважав себе українським письменником,
який пише російською. Так, прибувши 1846 року на курорт Карлебад для лікування,
письменник зареєструвався у книзі визначних пацієнтів: «Пан Микола Гоголь,
українець, що живе у Москві, автор кількох російських комедій». В останні роки
життя М. Гоголь шукає власного притулку в релігії, відвідує і повертається в
Росію 1848 року. З 1851 року мешкає у Москві, де і помирає 21 лютого 1852 року,
знищивши всі свої папери. На початку ХХ століття професор І. Мандельштам,
аналізуючи стиль Гоголя, дійшов висновку, що мовою його душі булла українська.
Це виявляється не тільки в лексиці, а й навіть у синтаксисі,— думав він
по-українськи, а потім, пишучи, перекладав російською. До революції переважна
більшість і наших, і російських читачів, дослідників розглядали М. Гоголя насамперед в українському
літературному контексті. У комуністичну ж епоху імперія цілком присвоїла
письменника собі. Символічно виглядає напис на пам’ятнику в Москві: «Великому
русскому художнику слова
Н.
В. Гоголю от правительства СССР». І лише зараз
починаємо вивчати Миколу Васильовича не як зарубіжного, а як нашого,
українського генія, хоча важко переоцінити його внесок і в російську культуру.
Повідомлення
№ 6. М. Гоголь і Т. Шевченко
Виразне читання поезії Т.
Шевченка «Гоголю».
Бесіда.
Як Кобзар ставиться до свого
попередника?
У чому він вбачає геніальність творчості митця
«Вечорів...»?
Творчість М.Гоголя (насамперед «Тарас
Бульба»), поруч з писанням інших українських авторів, надихнула на поетичне
слово молодого Т. Шевченка. За прикладом Миколи Васильовича Кобзар створив (у
поемі «Гайдамаки») образ Івана Гонти — лицаря, що жертвує навіть своїми дітьми
в ім’я України. Образ Тараса Бульби й Івана Гонти стали взірцями для багатьох
поколінь українських патріотів; січових стрільців, вояків армії УНР,
Української повстанської армії.
3. Рубрика «Із скарбів народних свят
Івана Купала» (матеріал для вчителя та учнівських повідомлень)
-
Про що свідчить дата з 6 на 7 липня щороку? Хто такий Купала? (У
народному побуті в цей день відзначають найпоширеніше свято українців, що має
назви: Купайло, Купало, Купайлиця, Іванів день. Це свято пов’язане з постійною
датою, його відзначають у ніч з 23 на 24 червня за старим стилем або з 6 на 7
липня за новим. Це свято приурочене до надзвичайно важливої події: літнього
сонцевороту, коли день починав зменшуватися, а ніч — збільшуватися. Відносно
того, хто ж такий Купайло, існує декілька припущень. Так, автор «Синопсису»
1674 року вважав, що у давнину це було свято Купала, бога земних плодів,
врожаю, добробуту та води. Український історик Я. Боровський вважає, що Купала
— істота не чоловічої, а жіночої статі. На його думку, ця богиня Купала,
могутність якої поширювалася на все, що виростало на полі язичника-хлібороба.
Сучасні російські дослідники В. Іванов та В. Топоров уважають, що назва Купала
походить від купати і кипіти — закипати, палко бажати будь-чого». Вважалося, що
саме з цього дня слід купатися, тому що Іоанн Хреститель повиганяв з води злих
духів. Крім того, існувало вірування, що купатися на зорі цього дня корисно для
здоров’я)
-
Яка характерна риса притаманна цьому святу? (Характерна
риса Купала — численні звичаї та перекази, пов’язані з рослинним світом. Так,
існувало повір’я, що в ніч на Купала всі рослини та тварини одержують чародійну
здатність розмовляти поміж собою, а дерева можуть навіть переходити з місця на
місце. Головним моментом свята було збирання цілющих трав та коріння, адже
існувало давнє вірування, що всі чудодійні та цілющі трави розпускаються саме в
ніч на Івана Купала, коли наступає літній сонцеворот і природа досягає свого
найвищого розквіту. Частину трав та квітів збирають удень, частину — вночі, а
деякі — тільки до сходу сонця. Тільки вночі треба було зривати чарівну квітку
папороті, яка стала центром уваги в іванівську ніч, адже саме з цією
фантастичною квіткою скрізь були пов’язані перекази про скарби. Цю легенду
художньо описав М. Гоголь у повісті «Вечір проти Івана Купала»)
- Яким чином відбувалося свято?
Що є обов’язковим його атрибутом? (Починалося свято з
того, що вранці напередодні Купала дівчата йшли за травами й квітами для
вінків. Серед трав обов’язково повинен бути полин як засіб проти русалок та
відьом. Обов’язковим атрибутом свята було купальське багаття, вогонь якого
вважався священним, очищуючим, і здобути його, за традицією, треба було шляхом
тертя дерева об дерево. Багаття це було ніби земною подобою сонця, і, щоб
очиститися перед початком жнив, бути сильними та здоровими, хлопці та дівчата
стрибали через нього. Пізніше це стало ще й засобом ворожіння: розійдуться руки
юнака та дівчини над багаттям — не бути їм разом. Купання також вважалося
цілительним, купались рано-вранці, тому що, за повір’ям, у цей день вранці
купається сонце. Важливою складовою частиною купальської обрядовості,
пов’язаної з іншою творчою стихією — водою, були дівочі вінки. Розпитуючи воду
про свою майбутню долю, вінки пускали по річці слідом за деревом. Загадували,
звичайно, на женихів, на життя або смерть. У який бік пливе вінок — там і
жених. Якщо вінок пливе рівно, спокійно,— сімейне життя дівчини буде
благополучним. Якщо ж вінок перевертається або чіпляється за будь-що, життя буде важким.
Потанув вінок — прикмета погана. А якщо він все-таки випливе, та ще й проти
течії — прикмета добра. Коли на вінках горіли свічки — спостерігали за ними.
Поганою прикметою було, якщо свічка згасне, той раніше помре.
Обов’язковою
на Купала була також спільна вечеря, саме тут, під деревами. Спеціальної їжі у
це свято не було, готували яєчню та млинці, вареники з товченим конопляним
насінням та цибулею. Їжа була переважно пісною, оскільки Іванів день приходився
на Петрів піст, який починався в день Усіх Святих та продовжувався декілька
тижнів. Розговлялися лише у Петрів день)
4.
Робота над твором М. Гоголя «Вечір проти Івана Купала»
4.1. Історія
написання твору.
1830
року з’являється в журналі «Отечественные записки» повість «Басаврюк» (пізніше
переназвана «Вечір проти Івана Купала»). Нею М. Гоголь започаткував двотомний
цикл повістей та оповідань «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Обидві книги
викликали захоплення читачів, а критики одностайно визнали молодого Гоголя
першорядним майстром слова. Переважно відзначили його талант гумориста, лірика
у змалюванні природи й людських почутів, його глибоку обізнаність із
українською міфологією.
4.2.
Тема: розповідь про те, як Петрусь заради свого
щасливого кохання вимушений був пов’язати власну долю з «нечистою силою».
4.3. Ідея: засудження жорстокості,
підступності; жаги до збагачення (Басаврюк).
4.4.
Основна думка: «сатана, що прибрав людської подоби
для того, щоб відкопувати скарби, а через те, що скарби не даються нечистим
рукам, так от він і приманює собі молодців»;
людина — творець своєї долі, необхідно вміти
особисто долати ті труднощі, у яких вона опиняється, а не звертатися по
допомогу до диявола.
4.5. Жанр: повість, бувальщина.
4.6. Проблематика
твору:
-
казка і реалії життя;
-
соціальна нерівність — перешкода до щасливого життя;
- злочин і
кара;
-
духовність і нечиста сила;
- людна і
оточуючий світ.
ІІІ.
Домашнє завдання
1.
Хрестоматія: с. 212-224 (скласти план).
2.
Підручник: с. 213-227 (прочитати), с. 213-219 (конспект).
3.
Написати
міні-твір «Нечиста сила» у сучасному житті».
<iframe width="560" height="315" src="//www.youtube.com/embed/ofOjpZpRlY8" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>
<iframe width="560" height="315" src="//www.youtube.com/embed/ofOjpZpRlY8" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>
Псевдоніми
Які маски одягали на
свої твори українські письменники? Загадкові та кумедні, вони використовувалися
протягом всієї історії літератури...
Є три види прикриття
авторства: псевдоніми, аноніми та
містифікації. Серед псевдонімів виділяють такі цікаві види як криптоніми (окремі літери, наприклад,
ініціали) та астроніми (зірочки - ***). Коли ж про автора зовсім немає даних,
то твір називають анонімним. Іноді твір позначається прізвищем автора, який
насправді його не писав – це містифікація.
Найкращий псевдонім
для маскування – такий, що не має нічого спільного з прізвищем автора. Але
самолюбство часто примушує авторів хитрувати і наближати псевдонім до власної
особи: залишати правильне ім’я чи ініціали (Лариса Косач – Леся Українка),
утворювати прізвище від по-батькові (Іван Карпович Тобілевич – Іван Карпенко),
творити псевдонім від місця проживання (О. Кониський – Переходовець), утворювати
анаграму (Андрій Марцинюк – Андринюк).
Відповідники псевдонімів українських письменників, які варто знати для
складання ЗНО
Григорій Квітка-Основ’яненко – Квітка Григорій Федорович;
Марко Вовчок – Вілінська Марія Олександрівна;
Іван Нечуй-Левицький – Левицький Іван Семенович;
Панас Мирний – Рудченко Панас Якович;
Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван Карпович;
Леся Українка – Косач Лариса Петрівна;
Олександр Олесь - Кандиба Олександр Іванович;
Олег Ольжич – Кандиба Олег Олександрович;
Микола Хвильовий – Фітільов Микола Григорович;
Остап Вишня – Губенко Павло Михайлович;
Іван Багряний – Лозов’ягін (Лозов’яга) Іван Павлович;
Юрій Клен – Бурґгардт Освальд.
Немає коментарів:
Дописати коментар